Завдання від замовника

Будильник ще не продзвенів, а рука вже тягнеться до телефону. Зверху в чаті з Артемом2036 — свіжа картинка.

Тьома пирхає в подушку.

— Знову ребуси, — бурмоче він.

Артем2036 вічно зранку кидає щось дивне — мем, ребус, незрозумілу фразу. Привіт від себе з майбутнього — такий у нього стиль. Вгадувати зміст — ще те завдання.

Тьома ковзнув пальцем — картинка пішла вгору. Велосипед із ракетою — кумедно, і годі. День попереду куди цікавіший: учора він уперше побачив, як ШІ сам зібрав йому робочу гру з однієї фрази. Хочеться ще. Він відкидає ковдру й іде збиратися.

На роботі його перехоплює Антон. І вперше — не з «давай спробуємо ШІ, прикольно ж», а прямо, в лоба:

— Слухай. Я тут затіяв одну штуку і хочу, щоб ти розумів, у що вплутався. Питання просте. Чи може новачок майже без бази, але ось із цим ШІ-інструментом, тягнути на рівні того, хто років на пʼять досвідченіший за тебе? Розумієш, до чого я? Не «погратися». Перевірити по-справжньому.

У Тьоми смикнувся куточок рота. Не сумнів, а азарт. «Тягнути на рівні того, хто на пʼять років досвідченіший» — та він це, вважай, і так робить щодня: десь кивнув, десь гарно переповів — і сходить за свого. А тут ще й така підмога. У голові вже вимальовується картинка: він, салага, утирає носа цілому поверху материх.

— Я це нашим угорі запропонував. Вони не повірили. Сказали — нісенітниця, так не буває, досвід нічим не заміниш. Відмовилися навіть пробувати. А мені потрібен той, хто мовчки доведе, що вони неправі.

Антон на секунду замовк, і по обличчю промайнуло щось жорстке, не з цієї розмови.

— Я вже бачив, чим закінчується, коли розумники роками вилизують ідеал, — каже він, ніби собі. — Поки вони доводили до блиску, інші викотили сире, але вчасно — і забрали все. Тож «досвід не заміниш» я вже чув. Дорого мені обійшлося оце «не заміниш».

І тут же — назад у діловий тон, ніби нічого й не було. Тьома замислився:

Обійти зануд, які задирають носа, — це його улюблена гра, і тут він запалав. Але Антон дивиться так, що стає ясно: це не понти в курилці. Тьома не стажер з іграшкою в цій історії. Він фішка, яку Антон уже виклав на стіл перед своїми сильними розробниками, а ті підняли його на сміх.

Вийде — Антон виграв, ШІ-інструмент і справді змінює правила. Не вийде — угорі мають рацію, і в Тьому першого ж ткнуть: ось, мовляв, салага, чого й чекали. Антон не тисне, не погрожує. Просто кладе це перед ним і чекає. І десь виникає невеликий сумнів: а раптом і справді не витягну?

— Тож ось тобі справжнє завдання, — Антон не тягне. — Лендинг. Не величезний продукт, а проста сторінка під один конкретний товар. Шапка, пара блоків, головний екран, кнопка. Строк — кінець тижня.

«Кінець тижня — купа часу, — прикидає Тьома. — Можна й не напружуючись встигнути, ще й подати красиво, ніби корпів». Але запас — це запас, а звучить це не як учорашній клікер. Клікер він робив для себе й для сміху: вийде криво — посміявся й забув. А тут його роботу оцінюватимуть. Антон, який доручив. І замовник, якого Тьома в очі не бачив, але якому треба показати сторінку. Криво вже не можна.

Антон розвертається йти й кидає через плече:

— Справишся — вважай, стажування пройшов.

І все. Що буде, якщо не впорається, він не договорює. Не лякає — просто залишає висіти. І ця недомовлена друга половина чіпляє сильніше за будь-яку загрозу: раз «справишся — пройшов», то далі сам думай. Тьома стоїть і ловить, як завдання з «було б прикольно» просто зараз стало «треба».

Залишившись сам, Тьома сідає за стіл — і впирається навіть не в сам лендинг, а в те, ДЕ його робити.

До цієї команди він пристав не як джун, який роками зубрив алгоритми. Підійшов з боку: тестування адмінки, тексти, таблички, дрібні правки — заповнити, поправити, вивантажити. Постійно поруч із розробкою, але жодного разу — всередині. Справжнє середовище розробника з десятком панелей для нього — чужа територія. Він там ніколи й не працював.

Учора все було просто: відкрив панель у браузері, написав словами — отримав гру. Панель ні про що не питала і нічого від нього не вимагала. А на компʼютері з учорашнього вечора стоїть те саме справжнє середовище розробки — установник відпрацював, значок на місці. Тьома її відтоді жодного разу не відкрив.

Одна річ — клепати іграшки в браузері. Інша — залізти по-дорослому туди, де сидять ті самі профі, які в нього не вірять.

«Відкрити її й почати працювати — це ніби заявити: я тут не випадковий, маю право», — думає Тьома, і палець сам веде курсор подалі від незнайомого значка. У цьому праві він і не впевнений. Простіше залишитися в знайомій панелі й не висовуватися. Тільки лендинг у ній до пуття не збереш.

Антон, здається, це розуміє без слів. Перед тим як піти зовсім, він кидає:

— І слухай. Ти вчора в браузері іграшки клепав — браузер для іграшок згодиться. Але тут робота, а не забава: для лендингу потрібне нормальне середовище. Воно в тебе, здається, вже стоїть? От і добре. Скажу Олегу, він покаже, що там до чого. Я в ці ваші IDE вже не лізу — не моє, — він відмахується легко, без тіні сорому, ніби це навіть плюс. — Мені байдуже, на чому ти там пишеш. Мені важливо, що буде на екрані і чи зможемо ми це показати замовнику. Решта — твоя турбота.

Буде Олег. Отже, тицятися навмання й удавати, що розумієш, не доведеться.

Тьома видихає. Дві справи за один ранок: лендинг, від якого залежить, пройде він стажування чи ні, — і переїзд у нормальне середовище, бо зібрати цей лендинг у браузерній панелі не вийде. Програма стоїть, а що з нею робити — він не знає.