1. У мене все працює — це ще не «готово»
Телефон будить раніше за ноутбук. Угорі в чаті з Артем2036 висить свіжа картинка — цього разу майже без туману.
— Знову ребуси, — Тьома ковзнув пальцем, і картинка пішла вгору.
Тьома будить ноутбук. На екрані — лендінг, який він почав минулого тижня й кинув на півдорозі. Клацає по шапці. Синя. Перефарбовує в зелену, мружиться. Повертає синю. Зсуває кнопку ліворуч, потім праворуч, потім назад туди, де вона була.
— Та яким ти взагалі маєш бути?
Екран мовчить. І в цьому весь глухий кут: на запитання «яким має бути?» Тьома відповідав сам — із голови, на свій смак, якому сам же не вірив. Покрутив — відсунув — повернув, як було. І так по колу.
В офісі Антон зустрічає його не тим запитанням, на яке той чекав. Не «ну де лендінг?», а іншим:
— Розібрався зі своїм ШІ? Готовий нарешті робити лендінг?
— Антоне Едуардовичу, та я ці дні тільки під це й налаштовував інструмент, — Тьома розпливається в тій самій упевненій усмішці, за яку його й узяли на роботу. — Готовий як ніколи. Лендінг буде — ще здивуєшся.
У нього за душею — недороблений чернетковий варіант і жодного опублікованого посилання, а в голосі — десяток зданих проєктів. І, що смішно, він сам же на цій фразі й перечіпляється. «Тиждень налаштовував інструмент». Ну так, виходить, не в іграшки рубався — опановував ШІ-інструменти для роботи. Сказав для ефекту, а влучив точно в ціль.
— Готовий як ніколи, — повторює тихіше, ніби зважує. Одне діло — змійка для себе. Інше — здати сторінку реальному замовнику.
Антон не тягне. Скидає в чат скриншот — референс від замовника, сайт, який тому сподобався: чистий, світлий, великі заголовки, акуратні картки.
— Використай як зразок. І не просто виклади — виклади в інтернет. Надішли мені посилання, щоб я з телефона відкрив і замовнику переслав. Сьогодні.
Картинка-референс лягає в чат рівно поверх тієї, ранкової, з ключем. «Не вгадуйте — запитайте в того, хто знає». Отже, про це й був Артем2036. Не вгадуйте смак замовника — тепер у вас у руках його зразок. Запитали — отримали. Ланцюжок Тьома не встигає домислити — чіпляється за друге слово.
— Опублікувати в інтернеті, — повторює він. — Звісно… без проблем.
І лише сказавши вголос, розуміє, що взагалі не знає, що за цим стоїть.
2. Лендінг є, а назовні його немає
Тьома повертається до свого столу й відкриває лендінг. Сторінка сирувата — далеко не той чистий вигляд, що на референсі. Пів біди, дотягне. А от друга половина куди гірша — і до цього ранку він її просто не помічав.
— Сашку, — пише він, — а як мені Антону цей лендінг скинути, щоб він з телефона відкрив?
— Ніяк, — відповідає Сашко. — Він відкривається у тебе в браузері, виглядає як сайт, поводиться як сайт — але живе рівно в одному місці на планеті: на твоєму ноутбуці. Я зібрав його тут, на твоєму ноутбуці. Для Антона його ніби й немає. Для замовника — немає. Ні для кого, крім тебе за цим столом.
— У сенсі немає? Ось же він, відкритий.
— У тебе відкритий. Скинеш файл — він відкриється лише в того, кому ти його надішлеш, і тільки якщо в нього теж лежить цей файл. Віддати Антону свій ноутбук? Ну, маячня ж. Щоб його побачила чужа людина зі свого телефона, потрібно ще дещо, чого ти поки що не робив жодного разу.
Тьома перечитує раз, перечитує два — і відкидається на стільці.
— Так, стоп, — пише він. — Виходить, усе, що я за ці дні намайстрував, взагалі ніхто, крім мене, не бачив?
— Ніхто, — підтверджує Сашко. — Ти сам собі і автор, і єдиний глядач.
Тьома наполовину закриває кришку й одразу підіймає назад. Весь тиждень він вважав готовим усе підряд: лендінг відкривається — готово, ігри запускаються — готові. А між «відкривається в мене» і «бачать люди», виявляється, стирчить цілий крок, якого він ані разу не робив, бо й не підозрював, що він існує. Будував будиночки в акваріумі — а тепер перший треба винести на вулицю, до перехожих. І сьогодні треба саме винести, а не побудувати.
Раніше його завдання закінчувалися там, де на екрані все запрацювало, — далі починався кайф. А тут рівно в цій точці стирчить друга, незнайома половина. І це не іграшка — це здача з дедлайном на сьогодні.
3. Спершу робоча здача, потім красиві бонуси
Повз проходить Олег — з кухлем, розслаблений — і кидає рівно туди, куди треба:
— О, вайб-кодер. Увесь тиждень іграми займався, «зі ШІ розбирався». Ну подивимося тепер, як це тобі в реальній здачі допоможе. Лендінг же замовнику потрібен, а не змійка.
— А ти підходь увечері, дядьку Олеже, — не обертаючись, кидає Тьома й салютує йому склянкою холодної кави. — Особисто покажу посилання. З телефона відкриєш — і пустиш сльозу.
Сказано легко, на чистому драйві — хоча як він дістане це посилання, Тьома поки що не має жодного уявлення. Олег хмикає і йде. А Тьому підколка не збиває, а заводить: ставку він сам при свідках і задрав, тепер відступати нікуди. Уперше весь набраний за тиждень вайб треба перетворити на живе посилання, яке стороння людина відкриє на телефоні й скаже: «Оце так, шикарно».
І тягне його саме у зворотний бік. Хочеться одразу зробити лендінг красивим, як на чужих скриншотах, відшліфувати ігри, одразу спробувати все нове. Тьома заносить руку над вкладкою з грою — і прибирає.
— Ні, спочатку справа, — каже він собі під ніс. — Опублікую робочу версію, а вже потім — іграшки.
Раніше він доводив за допомогою ШІ щось собі й офісу, і це було безпечно: не вийшло — ну й гаразд, це ж іграшка. А сьогодні є людина ззовні, серйозний замовник, якого він навіть не бачив, і тому байдуже, скільки чудес Тьома за тиждень наколдував. Йому потрібен сайт, який відкриється і працюватиме як слід. Це зовсім інша вага, ніж «о, прикольно вийшло».
Тьома закриває ігри, залишає на екрані лендінг і референс поруч — і йде до Льохи. Але тепер настрій у нього позитивний: не «рятуй, нічого не розумію», а «ось три штуки, допоможи розкласти».
ПЕРЕЙДІТЬ В ПОВНУ ВЕРСІЮ