Що варто доручити автоматизації

Ранок в офісі починається з короткого повідомлення від замовника криптотікера — того самого, якому Тьома вчора зібрав живий рядок із курсом біткоїна й отримав перші справжні гроші. Повідомлення ділове й невинне: «Слухай, а поверни той блок, як був учора вранці, він мені більше подобався».

— Який «той блок»? — Тьома відкриває проєкт і буксує на рівному місці.

Учора він ганяв тікер з десяток разів: то цифру більшу, то колір фону, то формат часу, то знову назад. Десь посеред дня був варіант, який замовнику зайшов. Але який саме? Якими словами він його попросив? Що сказав агенту, щоб вийшло те саме?

Тьома лізе відмотувати історію сесії — і одразу тоне. Потік повідомлень є, але він нескінченний і без позначок. Десятки «зроби трохи більшим», «ні, поверни», «а тепер синє» — і жодної зачіпки, де була та вдала версія.

— Та на чому ж ми вчора зійшлися, — бурмоче він, гортаючи стрічку. Памʼять не видає нічого.

Пробує зайти з іншого боку — просто відновити вчорашній блок навмання, на око.

— Поверни як було вранці, — просить він агента. Отримує щось близьке, але не те: замовник памʼятає конкретну картинку, а Тьомі тепер доведеться вгадувати. Другий, третій — підганяє на око.

— Я ж не лагоджу, я вгадую, — фиркає він на четвертому заході. Двадцять хвилин на те, що забрало б десять секунд, якби в нього був хоча б запис: «Учора о 14:30 зійшлися ось на цьому».

Дратує тупо й образливо. Не тому, що щось зламалося — усе працює, агент виконує все, що просиш. А тому, що він сам собі не залишив жодного запису. Зробив учора купу всього, знайшов вдалий варіант — і не записав ні рядка.

— Красава, Тьома з учора, — фиркає він собі під ніс. — Гроші зрубив, а де зрубив — не позначив. Геній, що тут скажеш.

І на цій злості, не витримавши, строчить у чат Артему2036 — без церемоній, як своєму, коли накоїв і бісишся: «чувак, я тут як дурень пів години гадаю, на чому вчора із замовником зійшлися. Голова не тримає, історій — гора, толку нуль. Зроби так, щоб я більше не забував, а?»

— Знову ребус, — бурчить Тьома. Половину зжерло, але хвіст він витягнув: не памʼятати, а щось зовні, щоб забув — і не загубив. — Та зрозумів, зрозумів. Не голова мені потрібна, а… — він замовкає, намацуючи слово, і воно само лягає: блокнот. Книжка, куди все само пишеться. Що просив, коли, якими словами. Не в голові, а окремо.

Канал, як завжди, не підтвердив і не виправив — стих, ніби й не він наводив. Але слово в ньому вже осіло, і злість відпустила.

Щоб охолонути, Тьома відкриває радар — і ловить те саме з іншого боку. Карта жива, точки спалахують, красиво. А він дивиться на неї й не памʼятає, що вчора крутив у самій збірці. Де поправив поріг магнітуди? Як сформулював, коли налаштовував свіжість? Захоче завтра повторити прийом на іншому проєкті — знову згадувати навпомацки.

— Ну от, агент забув, — починає було Тьома, але сам себе обриває. Він уже не салага. Агент нічого не забув — він і не мав запамʼятовувати. Просто ніхто не залишив надійного сліду зовні. Розмова була, слова були — а розчинилися разом із учорашнім днем, як будь-яка усна балаканина.

— Та річ-то не в памʼяті, — каже він уголос, ні до кого. — У мене журналу немає.

Ось воно, точне слово. Звичайний нудний журнал: що просив, коли, якими словами, на чому зупинилися. У бухгалтера він є, у механіка в сервісі є, а в нього, який створює круті штуки зі справжніми даними, — немає. Уся історія тримається на його дірявій голові й розповзається до ранку.

Телефон здригається. У чаті з Артемом2036 лежить свіжа картинка.

Тьома розпливається в усмішці.

— О, машина сама їде, — хмикає він. — Водій у шоколаді: кермо крутиться, бабло капає, а він у стелю плює. Оце прям мій настрій, братан.

Техніка, яка працює, поки ти зайнятий своїми справами, — красиво, зручно, майбутнє настало. На лічильник, який цокає в порожній машині, він ковзає поглядом і йде далі — ну цокає й цокає, це ж таксі, йому ж на користь. Закриває картинку, не затримуючись.

І на цьому ситому роздратуванні клацає ідея — проста й до того приємна, що Тьома сам собі усміхається.

— А чого я взагалі зібрався вести журнал руками? Я ж кинув би це на третій день. Нехай кожен запит сам падає у файл. Із часом, зі словами, як було. Зробив — записалося. Зробив — записалося. Пальцем не ворухнув.

Думка тут же розростається далі за саму проблему.

— Та якщо так із запитами можна — значить, і з усім іншим! — він уже ходить по кімнаті. — Форматування. Зведення. Перевірки. Один раз налаштував — далі воно саме.

Не про журнал він уже думає — про цілий невидимий штат маленьких помічників, які молотять, поки він спить. Увечері він рубається у відполіровану «Змійку» або ганяє 2048, а десь на тлі його налаштовані автоматизми тихо причісують, складають і пишуть за нього всю рутину.

— Безкоштовна бригада, яка не ниє й не курить, — муркоче він, розвалюючись у кріслі. — Вони пашуть, а з мене — тільки лежати гарно. Увечері граю, а воно там само щось робить.

Він пробує фразу на смак і сам від неї теплішає.

Олег, проходячи повз, бурмоче своє старече:

— Звикнеш, що система думає за тебе, — відвикнеш думати сам.

— Дядь Олеже, та в тому й кайф, — розпливається Тьома, нітрохи не зачеплений. — Я не для того наймався думати, я наймався жити собі безтурботно. Нехай воно думає, а я — відпочивати.

Олег лише хмикає й іде далі, а Тьома від його бурчання не гасне — навпаки, розпалюється ще дужче. Зупинятися він зараз не збирається — хоче навішати побільше цих «воно само» на все підряд. Чим більше «воно само», тим він лінивіший і геніальніший, а це рівно та формула, в яку він сьогодні закоханий. З цим азартом він і йде до Льохи — не записувати, а одразу автоматизувати.