Олег завалюється в офіс до обіду, помʼятий і похмурий, ніби не спав. Тьома не втрачає нагоди підколоти:
— Дядь Олеже, ти чого це? Усю ніч код писав, чи що?
— Який код, — відмахується Олег, падаючи в крісло. — У Counter-Strike рубався, проти компа. До четвертої ранку.
— І як, обіграв його?
— Такого не обіграєш, — Олег заводиться з півоберту. — Читер він, а не гравець! Поставив максимальну складність — а він мені в голову з іншого кінця карти влучає, крізь стіни бачить, де я сиджу, ще до того, як я з-за рогу визирну. Це не майстерність. Це шахрайство: він-то всю карту бачить цілком, а я — тільки те, що переді мною. Забери йому це підглядання — він би тупий був, як пробка. А так — «розумний компʼютер», ага.
Він бурмоче ще щось собі під ніс і йде по каву. Тьома посміюється — дід у своєму репертуарі — і повертається до свого.
А своє в нього сьогодні таке. Тьома гортає галерею — змійка, 2048, тетрис, тікер, радар — і ловить нудьгу. Усе це класно, але в кожній із цих ігор ти граєш один. І тут спливає мрія, що давно свербить: хочеться справжньої, великої гри. Онлайн. Такої, куди заходять натовпом і рубаються один з одним, як у нормальних іграх, а не сам із собою в куточку.
Йде з цим до Льохи й з порога викладає:
— Хочу онлайн-гру. Справжню. Щоб можна було з друзями рубатися гуртом.
— Ого, куди ти замахнувся, — Льоха не відмовляє, але й не підтакує. — Онлайн — це тобі не сторінка. Потрібен сервер, щоб тримати всіх разом, мережа, кімнати, синхронізація ходів між людьми на різних кінцях міста. Таке ти поки що не потягнеш — надорвешся. Давай спробуємо інакше: між «граю один» і «онлайн на весь світ» є чесна сходинка.
— Яка?
— Мультиплеєр на одному компʼютері. Двоє сідають за один екран і рубаються один проти одного по черзі. Ні серверів, ні мережі — усе в одному вікні. Опануєш це — далі й до онлайна доростеш.
Тьома прикидає — і запалюється. А справді, крок уперед: його ігри досі були для одного, а тут — на двох, наживо, суперник проти суперника. Не графіку ж йому зараз тягнути — ось куди є куди рости. Жодна з його ігор так не вміє.
— Підійде! Тільки… — він осікається. — Двоє за екраном. А другий-то хто? Мені що, Олега за вуха тягнути щоразу?
— А ось тут думай, — Льоха веде розмову, як учитель, що знає відповідь, але підштовхує до неї сам. — Почни простіше: нехай навпроти грає не людина, а компʼютер.
— О, у тему! — Тьома вже мчить. — Пишемо компʼютерного противника! Він дивиться на дошку, міркує, куди піти, вибирає найкращий хід, відповідає мені, я — йому…
— Стоп-стоп. А хто йому все це напише? — Льоха гасить розгін. — «Дивиться, міркує, вибирає найкращий хід» — це ж і є найскладніше. Мізки гравця. Хтось повинен запрограмувати, як компʼютер думає: як оцінити позицію, як перебрати ходи, як вибрати найсильніший. Це окрема велика робота, тижні.
— Ну то Сашко напише, — знизує плечима Тьома. — Він же все пише.
— Напише — якщо ти йому детально розпишеш, як саме думати, — парирує Льоха. — Сашко з повітря мізки гравця не збере. Тобі доведеться дати йому ціле ТЗ: як оцінювати позицію, на скільки ходів уперед рахувати, як вибирати з варіантів найсильніший… Ти сам це знаєш, щоб розписати?
Тьома кривиться — звучить морочно, і, головне, він і справді не знає. І тут його осяює, та так, що він випростується:
— Слухай! А навіщо я взагалі мізки компʼютеру писатиму, якщо в мене ШІ-агент є?! Нехай він сідає за другу сторону! Він же й так уміє думати — от нехай сам міркує за противника.
— Ось тепер діло кажеш, — Льоха задоволений, що до нього дійшло само. — ШІ-агент грає за другого — і ніякої логіки руками писати не треба. Він сам здогадається, куди ходити. Залишилося вирішити, у що грати.
Тьома вже зібрався бігти до Сашка, але щось із ранкової розмови засіло в голові:
— Слухай, а от дядь Олег вранці скиглив, що комп у його шутері — читер. Це правда так? Що сильний компʼютерний противник завжди шахраює?
— Часто — так, — Льоха не відмахується. — Класичний ігровий «сильний компʼютер» і справді нерідко шахраює: щоб грати сильно, йому найлегше піддивитися те, що від живого гравця приховане. Бачить усю карту крізь стіни, знає твої карти на руках. Не тому, що розумніший, — а тому, що підглядає.
— Тоді прикро, — міркує Тьома. — Граєш проти такого, стараєшся — а він просто читер. Нічому толком і не навчишся.
— Ось. А тепер дивись, до чого я веду, — Льоха розгортає думку. — У нас за противника сяде ШІ-агент. Він розумний по-справжньому, йому шахраювати ні до чого, щоб добре грати. Але одна штука споріднює його з тим читером: щоб ходити, агенту треба бачити стан гри — прочитати детальну карту гри: що де стоїть. А тепер запитання: що він із цього «бачення» отримає?
— Ну… карту побачить. Раз вона відкрита — і я її бачу, — знизує плечима Тьома.
— Залежить від гри. А якщо гра з туманом війни? — Льоха гне свою лінію. — Карти на руках у Покері, приховані кораблі в Морському бою. Агент же прочитає все, що є в грі, до останньої дрібниці — включно з тим, що від тебе приховано. Не зі злого наміру — просто, щоб вирішувати, йому дають доступ до всього стану. І вийде рівно той читер із Олегового шутера: бачить те, чого живому не видно.
— Тобто в грі з туманом війни ШІ-агент мимоволі опиниться шахраєм, — доходить до Тьми. — Навіть не бажаючи того.
— Значить, — Льоха підводить до розвʼязки, — нам потрібна гра, де приховувати взагалі нічого. Де весь стан на видноті, а в обох перед очима одна й та сама картинка. Тоді «агент бачить усе» — не шахрайство: він бачить рівно те саме, що й ти.
— Це яка? — Тьома перебирає вголос. — Морський бій — там кораблі ховають, відпадає. Карти — руку ховають, теж. Хрестики-нулики? Та це вже дитячий садок…
— А шахи?
Тьома завмирає. Точно. Уся дошка на видноті, в обох одна картинка, ховати нічого — чесніше не вигадаєш. І не змійка якась: серйозна, доросла гра, не соромно показати.
— Шахи, — повторює він, смакуючи. — За білих я, за чорних — ШІ-агент. Круто!
Телефон здригається. У чаті з Артем2036 — свіжа картинка. Жодного рядка пояснення, як завжди.
— О, у тему, — хмикає Тьома. Машина їде сама, водій відпочиває — рівно те, чого йому сьогодні і хочеться: посадити когось за кермо замість себе. На «майже» він не чіпляється, мало що цей тип із майбутнього вічно мутить у підписах. Зберігає картинку й іде до Льохи — збирати.
ПЕРЕЙДІТЬ В ПОВНУ ВЕРСІЮ